Оскільки нам вкрай потрібні були гроші для фінансування приїзду наших українських друзів, ми оголосили акцію зі збору допомоги під девізом «Ми жертвуємо свою роботу. Дайте можливість попрацювати задля хорошої мети!» Учні гімназії повного дня ім.. Йоганнеса Рау пропонували різні дрібні послуги від миття машини до обрізання гілок, взамін за це отримували грошові пожертви для проекту з Україною. Ця акція проходила до 20 листопада в рамках програми «подвоєння пожертви» від Фонду Бете (Bethe-Stiftung).

На 18.11.2011 нам вдалось назбирати цілих 1169,-€. Фонд  Бете подвоїв нашу заявку на 1000 євро, таким чином ми отримали загалом 2169 € для прийому українських гостей. Це великий успіх, і ми щиро вдячні всім спонсорам!

Нотатки після відвідин

У пошуку слідів примусових працівників ми зібрались у вівторок 23.11.2010 у жіночій клініці Вупперталя. Дві милі пані чекали на нас у конференц-залі, ще й з печивом – до нашої загальної радості. Декілька тижнів до цього ми займались біографіями Марії К. та Марцеліни. У книжці «Тріщина через усе життя» описано, як вони прожили час націонал-соціалізму в Німеччині та, зокрема, у Вупперталі.

В одній з глав йде мова про те, що Марія деякий час працювала і проживала у обласній жіночій клініці. Щоб більше дізнатись про обставини та умови життя у клініці, ми послухали докладну доповідь про акушерок у ХХ столітті. Крім того, ми почули про зворушливий візит двох колишніх примусових працівниць.

Акушерки в період націонал-соціалізму

Це жахливо, наскільки людьми можна маніпулювати. Так, акушеркам до вступу у їхню діяльність роз’яснювалось, що діти «неарійського» та єврейського походження, яким вони допомагають народитись, недостойні того, щоб жити. («Відходи, які треба утилізувати»).

Куди вивозили ці трупи малюків, невідомо. Оскільки у клініки не було свого могильника, вимушені припустити, що їх викидали зі звичайним сміттям.   Дуже символічним був жест Лідії: на знак змін, поваги та нового початку вона посадила дерево перед входом до лікарні. Це дерево повинно нагадувати про багатьох примусових працівниць та їхніх дітей, тих хто там мусив працювати та/чи вмерти. Лідія привезла землю з України, вона посипала нею коріння деревця. І взяла трохи землі з цього місця додому. Це був акт прощення, прекрасний жест, який зміцнив зв’язок двох культур та періодів історії. Це зачепило серця всіх присутніх.

Любов Ж. страждала на дуже слабкий зір. Вона носила дуже товсті окуляри, які все одно не давали їй нормально бачити світ божий. Коли їй через півроку надали можливість провести лазерну операцію на очі, емоції жінки зашкалювали, у неї було відчуття, що вона починає нове життя. Таким чином Німеччина, яка колись відняла частину її дитинства, все-таки доклалась до того, щоб Любов через довгий час таки змогла почати жити заново.

Поряд з почутими жахливими фактами виринали маленькими промінчиками історії про те, що були акушерки, які чинили опір несправедливості та знущанню над правами людини. Коли вони приймали пологи у відсутність головного лікаря відділення, «змушено» дарували деяким малюкам життя. Скандали на кшталт умертвіння дітей чи примусових абортів не мали, звичайно, права стати надбанням громадськості.

Остарбайтери з візитом в Німеччині

Не перестаєш дивуватись, коли знову й знову чуєш такі дивовижні речі. Наприклад, як легко люди, які зазнали в Німеччині знущань та приниження, через багато років радісно приймають запрошення відвідати цю країну.

Нам розповіли про трьох жінок, одна з яких народила в Німеччині доньку. Долі Лідії, Аліни та Любові також змальовані у «Тріщині через все життя». Ці жінки зі сльозами на очах пройшлись по місцях, які для них щось значили, як-то: міст, під яким вони ховались під час бомбардувань, чи клініка, де вони працювали. З розповідей можна було збагнути, що для всіх учасників це була дуже хвилююча подія. Донька, народжена в Німеччині, і по той день не знала, що народилась не в Україні. Її мати приховувала це, оскільки такий факт негативно сприймався на батьківщині. Для багатьох, що повернулись, важко давалось повоєнне облаштування, оскільки вони були позначені «ярликом» через своє перебування у ворожій країні і змушені були жити відособлено від решти суспільства.

Ми оглянули деякі приміщення, які хоч і мають на сьогодні інше використання, проте несуть пам'ять про події періоду націонал-соціалізму.

Фото: колишній пологовий зал

На фото - те місце, де народилось багато дітей, а, можливо, й було «утилізовано». Звичайно, саме приміщення зазнало змін, але вікна, двері та розміри стін не відрізняються від того часу.

Кілька годин 4 березня 2011 ми присвятили документам, фотографіям, рахункам, об оголошенням, грамотам, журналам, листам та різним джерелам в архіві, щоб ґрунтовніше дослідити питання, які виникали у нас в робочих групах. Ми збагнули, що таке справжня наполегливість та терпіння історика. Ми знайшли кілька фрагментів і деталей, виринули нові питання і гіпотези, що в даний час вимагають подальшої обробки.

Більше фото тут!

У цей день ми читаємо уривки зі спогадів українських примусових працівниць на місцях підневільної роботи у Вупперталі. Ми читаємо учням 4 класу початкової школи «Маркоманненштрасе» та обговорюємо почуте. На шкільному подвір’ї свого часу був барачний табір.

У приміщенні Академії медичних професій, розташованій в колишній школі акушерства, ми читаємо перед студентками школи та ведемо дискусії про історичні аспекти акушерства у період нацизму.

По завершенні ми виступаємо для зацікавленої громадськості Вупперталя у книгарні Кьондген та сподіваємось побачити багато відвідувачів.